Публіцист

Публіци́ст — письменник або журналіст, який висвітлює актуальні питання сучасності, що стосуються здебільшого політики та громадського життя.

Оскільки публіцистику виділяють в окремий рід літератури та журналістики, то серед письменників — нарівні з прозаїками, поетами, драматургами, критиками, перекладачами тощо — виділяють також публіцистів^[1].

Журналістика думок охоплює будь-які форми журналістики, у яких журналіст висловлює власну (або позицію видання) точку зору щодо певного питання (часто політичного), намагається переконати читача прийняти певну позицію, надає коментарі до подій, аналізує ситуацію або сатирично зображує публічних осіб. Будь-який матеріал журналістики думок називають аналітичною статтею.^[2][3]

Журналістика думок стилістично відрізняється від інформаційної журналістики тим, що може вестися від першої особи, містити емоційно забарвлену лексику, особисті погляди, такі як анекдоти, або використовувати риторику для обґрунтування певної позиції.^[4]

У друкованих виданнях матеріали журналістики думок розміщують в окремому розділі, який зазвичай має заголовки на кшталт «аналіз», «рецензія», «думка» або «редакційна стаття», щоб відрізнити ці матеріали від інформаційних новин. На вебсайтах аналітичні матеріали можуть позначатися різними способами або взагалі не мати чіткого маркування. Деякі онлайн-видання додають слово «думка» до заголовків таких публікацій.^[4]

Журналістику думок та інформаційну журналістику часто ототожнювали як у XXI столітті, так і протягом усієї історії журналістики; водночас журналістика думок зазвичай містить фактичну інформацію, а інформаційна журналістика нерідко включає судження й коментарі журналіста.^[5][3]

Журналістика думок виконує кілька функцій. Однією з найпоширеніших є роль «точки зору» для аудиторії, тобто коментарі й аналіз автора надають різні перспективи щодо певної теми, що дозволяє переосмислити попередні переконання, розглянути альтернативні погляди та сформувати власну позицію.^[6][7] Коментарі в журналістиці думок також інформують читачів про причини, контексти та взаємозв’язки між проблемами, подіями або ситуаціями.^[8]

Надаючи аргументи для обговорення складних питань, матеріали журналістики думок сприяють розвитку суспільного дискурсу між громадянами щодо актуальних тем.^[9][10] Подібно до новинних журналістів, багато авторів аналітичних матеріалів прагнуть притягати публічних посадовців до відповідальності та відстоювати інтереси громадськості.^[10][11]

Існує чотири основні типи журналістики думок: редакційні статті, оп-еди, колонки та новинні аналізи.^[3]

• Редакційна стаття

Редакційна стаття має на меті просування певної позиції або спонукання читача до дії. Вона відображає точку зору всього видання або редакційної колегії, а не лише окремого автора; тому може бути написана кількома особами або опублікована анонімно — як «непідписана редакційна стаття».^[12] Редакційні статті можуть містити статистичні дані та об’єктивну інформацію, отриману з новинних матеріалів видання, для посилення аргументації.^[3] У газетах редакційні статті зазвичай розміщують на лівому боці останньої сторінки.^[4]

• Оп-ед

Оп-ед (скорочення від «opposite the editorial page») подібний до редакційної статті, але написаний запрошеним автором — наприклад, науковцем, політиком або публічним інтелектуалом, який не працює у виданні. Оп-еди виражають індивідуальну позицію автора та традиційно розміщуються на сторінці навпроти редакційної.^[6][3]

• Колонка

Колонка висловлює думки її автора, який зазвичай працює у виданні, і не завжди спрямована на обстоювання конкретної позиції. Колонки є ширшим жанром, ніж редакційні статті, і охоплюють будь-які нефактографічні матеріали, що не належать ані до редакційних статей, ані до оп-едів. Вони можуть містити особисті анекдоти, на відміну від редакційних статей та оп-едів. Колонка може мати форму полеміки, аналізу проблеми, порад читачам або сатиричного висміювання публічних осіб.^[13][12] Серія колонок одного автора може виходити регулярно, наприклад щотижня.^[3] У газетах колонки зазвичай розміщують на звороті першої сторінки.^[4]

• Новинний аналіз

Новинний аналіз, який зазвичай пише штатний журналіст, а не редакційний автор, включає аналіз, коментарі та прогнози щодо подій. У таких матеріалах журналіст може порівнювати сучасні події з аналогічними явищами в історії або пояснювати причинно-наслідкові зв’язки між подіями.^[3]

У Європі наприкінці XV століття відбувся занепад феодальної системи, а нещодавно винайдений друкарський верстат набув широкого поширення. До цього журналісти зазвичай лише фіксували побачене, уникаючи інтерпретацій чи коментарів, і передавали свої рукописні звіти читачам (переважно представникам заможної еліти). Заміна феодалізму капіталізмом і можливість швидкого тиражування текстів (памфлетів, книжок і новинних аркушів) перетворили писемність на товар. Журналісти почали включати до своїх матеріалів власні думки й індивідуальність, щоб зацікавити читачів. Британський журналіст Боб Франклін вважав Мішеля де Монтеня, який у своїх есеях XVI століття коментував події свого часу, творцем прототипу газетної колонки.^[14]

Протягом більшої частини своєї подальшої історії журналістика думок не відокремлювалася від фактологічної журналістики. Журналісти регулярно включали коментарі та просували власні переконання в новинних матеріалах. Наприклад, The Pennsylvania Gazette, якою Бенджамін Франклін керував у 1729—1748 роках, систематично публікувала його особисті думки та спостереження. Багато газет, які фінансувалися політичними структурами або створювалися з метою поширення ідеологій своїх видавців, були надзвичайно упередженими й містили небагато фактів порівняно з кількістю оціночних суджень.^[15][16][17] Journal of Occurrences вважається першою синдикованою колонкою на території сучасних США; її видавали патріоти з Бостона в 1768—1769 роках і поширювали по всіх американських колоніях.^[18]

У XIX столітті розвиток телеграфу та практика найму штатних репортерів полегшили збір інформації й сприяли сприйняттю журналістики у США передусім як засобу поширення фактів. Газети стали менш залежними від думок для заповнення сторінок, тож видавці й журналісти поступово відмовлялися від партійності та підвищували об’єктивність репортажів. Наприкінці XIX століття американські газети почали розміщувати матеріали думок в окремих розділах, відокремлених від новинних.^[16][19][17]

До 1920-х років прогресивний рух, який виступав за підвищення професійних стандартів журналістики,^[20] утвердив об’єктивність як норму американської журналістики, тоді як суб’єктивність була зосереджена в колонках і редакційних статтях. Колонки часто були синдикованими, тобто одна й та сама колонка публікувалася в багатьох газетах по всій країні, що дозволяло місцевим виданням обходитися без власних колумністів.^[21] Водночас у Латинській Америці та Великій Британії думки журналістів і надалі вважалися нормальною складовою новин, тому рівень партійності там не зменшився так, як у США. Журнали, на відміну від газет, ніколи не сприймали об’єктивність як обов’язковий стандарт.^{[16][19][17][15]}

На початку XX століття в Іспанії Еужені д’Орс започаткував тип колонки — glosa, що складався з кількох коротких афоризмів, останній з яких часто розкривав політичну позицію автора. У той самий період інші іспанські журналісти розвинули жанр ensayimo — форму журналістики думок, близьку до есею.^[22]

Перші публічні радіотрансляції з’явилися у 1910-х роках. Уже в 1920-х журналісти використовували радіо для поширення власних коментарів щодо актуальних подій поряд із новинами. На радіо транслювалися й публічні дебати, зокрема між Кларенс Дерроу та Вільямом Дженнінгсом Браяном у 1925 році під час суду Скоупса.^[23]

У 1950-х роках телебачення витіснило радіо як головний канал поширення новин. Спочатку телевізійні новини були простими й орієнтованими на звуковий супровід, однак у 1960-х роках із розвитком візуальної складової вони набули більш оціночного характеру.^[24] Новинні програми почали включати редакційні сегменти, в яких ведучі висловлювали власні погляди. Серед відомих прикладів — Волтер Кронкайт і Едвард Р. Марроу, які у своїх виступах критикували відповідно війну у В’єтнамі та Маккартизм.^[17]

У США в 1960-х роках частина журналістів, незгодних із війною у В’єтнамі, розчарувалася в ідеї об’єктивності. У результаті виникли нова журналістика та гонзо-журналістика. Обидва напрями ігнорували об’єктивність, використовували літературні прийоми в нон-фікшн і зосереджувалися на суб’єктивному досвіді авторів. Серед їхніх представників — Том Вулф, Джоан Дідіон, Гей Таліз і Гантер С. Томпсон.^[25] Термін «нова журналістика» у 1970-х роках також ретроспективно застосували до подібного руху в Японії 1960-х років; серед японських авторів були Татібана Такасі, Sawaki Kōtarō (ja), Ryūzō Saki та Uwamae Junichirō.^[26]

У період з 1940-х до 1990-х років політичні коментарі та аналітичні матеріали становили дедалі більшу частку виборчого висвітлення в газетах США, Швеції, Німеччини, Бельгії та Нідерландів.^[27] У 1970 році The New York Times, вважаючи, що читачам буде цікаво більше аналітичних матеріалів, започаткувала розділ оп-едів на сторінці навпроти редакційних статей; цей формат став основою сучасних газетних розділів думок у США.^[28]

У 1970-х роках після завершення режиму Франсіско Франко внаслідок його смерті у 1975 році колумністи, багато з яких були також письменниками, розвинули стиль periodismo informativo de creación, що поєднував наративні прийоми художньої літератури з реальним підґрунтям журналістики думок. Серед його представників — Francisco Umbral, Rosa Montero, Manuel Vázquez Montalbán та Maruja Torres.^[22]

Телевізійну журналістику думок у Японії в 1980-х роках популяризував канал TV Asahi. Ведучий новин Куме Хіроші створив образ «кастера», який іронічно та різко коментував діяльність Ліберально-демократичної партії.^[29] У 1990-х і 2000-х роках програми новин кабельного телебачення у США стали більш розмовними, абстрактними й полемічними, оскільки такий стиль приваблював конкретні аудиторії; натомість ефірне телебачення, орієнтоване на ширшу публіку, зберігало більш фактологічний стиль.^[30]

Поява Інтернету наприкінці 1990-х і в 2000-х роках надала журналістам більше можливостей і свободи для висловлення власних ідей; онлайн-журналістика стала більш персоналізованою та оціночною, ніж друкована. Водночас інформаційні розділи американських друкованих газет залишилися відносно об’єктивнішими порівняно з цифровими та телевізійними медіа.^[30]

Соціальні мережі з’явилися у 2000-х і 2010-х роках і стали одним із найпоширеніших засобів комунікації.^[31] Завдяки миттєвому поширенню інформації через соціальні мережі новинний цикл значно скоротився. Деякі автори аналітичних матеріалів публікують свої тексти на платформах на кшталт Substack. Багато медіа, прагнучи відповідати інтересам читачів, відмовилися від синдикованих колонок і замінили їх місцевими авторами.^[21]

• Публіцистика

• Публіцист // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1963. — Т. 6, кн. XII : Літери По — Риз. — С. 1533. — 1000 екз.

Це незавершена стаття про літературу. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Це незавершена стаття про журналістику. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.